Війна, мир чи щось середнє: до чого наблизили три роки боротьби. Пояснюємо

Еспресо нагадає головні віхи повномасштабної війни, як змінилися наші ЗСУ, стан справ на фронті та чого варто очікувати найближчим часом. 

Хронологія повномасштабного вторгнення: від війни не буде до перемоги і справедливого миру

Усе почалося рано вранці 24 лютого 2022 року. Того дня не лише українці, але й весь світ прокинувся від шокуючих новин: Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Близько 4-ї години за київським часом президент Росії Володимир Путін виступив із телезверненням, оголосивши про так звану спеціальну воєнну операцію з метою "демілітаризації" та "денацифікації" України. Ці слова стали лише прикриттям для агресії, яку Москва готувала роками. За лічені хвилини після промови російські ракети вдарили по аеродромах, військових об’єктах і містах по всій Україні. Сухопутні війська перетнули кордон із півночі, сходу й півдня, включно з окупованим Кримом і територією Білорусі, яка стала плацдармом для наступу.

Хоча насправді ця війна не була чимось несподіваним. Вона стала кульмінацією російсько-українського конфлікту, який тлів із 2014 року, коли Росія анексувала Крим і розпалила сепаратистські рухи на Донбасі, створивши там маріонеткові "республіки" — "ДНР" і "ЛНР". Протягом восьми років Україна чинила опір гібридній агресії: бойові дії на сході, економічний тиск, інформаційна війна. Але повномасштабне вторгнення перевело цей конфлікт у нову, набагато жорстокішу фазу до якої, на жаль, українці не були сповна готові. Адже до останнього дня влада запевняла суспільство у тому, що ніякої війни не буде. Тому вже постфактум почалися дії для широкомасштабної відсічі: воєнний стан, мобілізація і висунення військ на позиції тощо.

Перші дні війни були хаотичними й драматичними. Росія розраховувала на блискавичну перемогу. Її план передбачав швидке захоплення Києва — "за три-п’ять днів", за оцінками західних аналітиків, які спиралися на переконання Кремля в слабкості української армії та відсутності волі до опору в народу. Колони бронетехніки рушили на столицю з півночі через Чорнобильську зону, десант висадився в Гостомелі, намагаючись захопити аеродром як плацдарм. Але Україна не здалася. Збройні сили, тероборона й звичайні громадяни дали відсіч. Бої за Київ, зокрема в Бучі, Ірпені та Гостомелі, показали, що Росія недооцінила супротивника. Водночас на сході та півдні окупанти просувалися швидше, захопивши частину Херсонської області, підступивши до Маріуполя, однак заштопорилися на Харківщині, Сумщині, Чернігівщині. 

Березень 2022 року став переломним. Російський наступ на Київ захлинувся. Українські сили, підтримані масовим опором населення, зірвали плани ворога. Водночас світ побачив жахіття війни: зруйновані міста, розбомблений театр у Маріуполі, де ховалися сотні цивільних, і масові вбивства в Бучі, які згодом назвуть геноцидом. До кінця місяця Росія відступила з півночі, залишивши Київщину, Чернігівщину й Сумщину, але зосередила зусилля на Донбасі та півдні. Маріуполь же став символом трагедії й героїзму: захисники "Азовсталі" трималися до травня, попри облогу, голод і безперервні обстріли. Місто впало, але ціною величезних втрат для ворога.

Літо 2022 року принесло нову фазу. Західні демократії об’єдналися довкола України і ЗСУ отримали перші значні поставки натівської зброї, зокрема, американські HIMARS, які дозволили вражати російські склади й командні пункти. Спершу українці звільнили о. Зміїний, а у серпні ЗСУ почали готувати контрнаступ. У вересні стався прорив: блискавична операція на Харківщині звільнила Ізюм, Балаклію й Куп’янськ, змусивши росіян тікати, кидаючи техніку. У листопаді прийшла ще одна перемога — звільнення Херсона, єдиного обласного центру, захопленого Росією після 24 лютого. Та радість українців була рівносильна і болю від новин про звірства окупантів на звільнених територіях.

Саме тоді, наприкінці 2022 року, здавалося, що Росія може остаточно відмовитися від свого непродуманого плану з захоплення України. Тим більше, що військові невдачі загострили питання використання ядерного арсеналу – Кремль був близький до цього, але втручання США та Китаю змусили Путіна відмовитися від використання найстрашнішої зброї. Натомість Москва вирішила змінити тактику, зокрема, вона вдалася до масового терору, здійснюючи ракетні удари по енергетичній інфраструктурі залишили мільйони українців без світла й тепла в холодну пору. Кремль намагався морально зламати опір українців, але це лише посилило рішучість. 

2023 рік став роком затяжних боїв, однак майже без територіальних змін. Україна розпочала великий контрнаступ улітку, прагнучи прорвати російські укріплення на Запоріжжі та Донбасі. Прогрес був повільним: ворог створив глибокі лінії оборони, замінував поля, кинув у бій резерви. Тому операція не принесла бажаних результатів. Натомість Бахмут, який росіяни захопили в травні після місяців кровопролиття, став символом війни на виснаження.

Читайте також: Як почався, розгортався і зупинився літній контрнаступ України: детальний аналіз від The Washington Post

До кінця 2023 року фронт стабілізувався, але бойові дії не припинялися. Росія продовжувала обстрілювати мирні міста й села використовуючи дрони й ракети. Україна ж відповідала ударами по військових об’єктах на території Росії та в окупованому Криму, демонструючи, що війна має наслідки й для агресора. Зараз українські дрони здатні вражати цілі у РФ за тисячі кілометрів від кордону.

Також українцям вдалося знешкодити перевагу Росії в Чорному морі завдяки поєднанню інноваційних технологій, сміливих операцій і стратегічної адаптації, попри відсутність потужного флоту. Ключовим моментом стало знищення флагмана Чорноморського флоту РФ — крейсера "Москва" — двома ракетами "Нептун", що продемонструвало вразливість російських кораблів і підірвало їхню впевненість. Згодом Україна розгорнула масове використання морських дронів, таких як Magura V5 і Sea Baby, які атакували й потопили або пошкодили десятки суден — від великих десантних кораблів до патрульних корветів. Це змусило ЧФ РФ відступити від Криму до Новоросійська й фактично втратити контроль над західною частиною моря. Завдяки цьому Україна розблокувала зерновий коридор, який почав наповнювати бюджет грошима. 

Західна підтримка — зброя, фінанси, санкції проти Росії — залишалася і набирала обертів, хоч відбувалося і вагання через внутрішні політичні дебати в США та Європі. Зокрема, найбільшою проблемою була затримка з боку американських законодавців, які на пів року залишили Україну без фінансування, що одразу позначилася на просуванні росіян на Донеччині, яке вдалося лише нещодавно стабілізувати. До того ж західні союзники обіцяли Києву більше, ніж могли (чи хотіли) реально надати. Та й за кожну новітню систему озброєння (танки, ППО, літаки) потрібно було місяцями, а то й роками, дипломатично боротися. Адже країни НАТО, відчуваючи свою неготовність, боялися прямого конфлікту з РФ, особливо через її ядерний потенціал. Тому так звані "червоні лінії" Кремля були додатковою лінією фронту, яку потрібно було пробивати нашим дипломатам. 

Читайте також: Багато обіцянок, але мало поставок: яку зброю Україна отримала від союзників у 2023 році та що чекати далі

Для України 2024 рік видався турбулентним з усіх боків. Зміна головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного на Олександра Сирського, втрата Авдіївки, прорив на Харківщині, саміт миру в Швейцарії, наступ ЗСУ на Курщину, прорив росіян на Донеччині й втрата Вугледара й можливість втрати Покровська, вибори президента США, постійні розмови про мир через Дональда Трампа та загальна невизначеність на тлі постійних атак росіян на цивільних та їх просування на сході країни. Все це змінило також наративи, які просуває українська влада – від перемоги й повернення всіх окупованих земель силовим методом, до справедливого миру та повернення захоплених територій дипломатичним шляхом. Натомість посил росіян не змінився, однак набрав дещо туманного вигляду через ігри Кремля з адміністрацією Трампа. 

Попри все це, на лютий 2025 року, коли минає три роки від початку повномасштабного вторгнення, війна триває. Україна вистояла там, де багато хто чекав падіння. Вона довела, що може не лише оборонятися, а й перемагати. Та ціна цього — тисячі життів, зруйновані міста, мільйони біженців.

Читайте також: Чого досягли Україна та Росія у 2024 році: підсумки для фронту та перспективи миру. Пояснюємо

Військова міць України: від все тримається на волонтерах до випуску мільйонів дронів та героїчної оборони на Донеччині 

Безперечно, що головний гарант і причина, чому Україна досі є незалежною – це наші Збройні сили. Без них війна, яка триває вже 1097 днів, могла б завершитися давно і точно не на користь України. Але історія української армії під час цієї війни — це не просто розповідь про героїзм, а й про еволюцію: від хаотичного опору, що тримався на волонтерах і застарілій техніці, до однієї з найпотужніших армій Європи, оснащеної мільйонами дронів і винищувачами F-16.  

На момент повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Збройні сили України не були готові до війни такого масштабу. Армія налічувала близько 300 тисяч осіб, мала радянську техніку — танки Т-64, БТР-80, артилерійські системи типу "Гіацинт" — і лише частково оновлювалася після 2014 року завдяки вітчизняним розробкам, як-от ПТРК "Стугна", розробці ракети "Нептун" та певним модернізаціям старої техніки. Росія ж кинула в бій приблизно 200 тисяч солдатів (зараз на території України близько 600 тис. російських солдатів) із сучасними Т-90, "Іскандерами" і авіацією, що значно переважала українську. Аналітики прогнозували швидкий крах. Але в перші тижні війни стало зрозуміло, що ключову роль відіграють не лише регулярні війська, а й народний опір. Волонтери буквально врятували фронт: вони збирали кошти на бронежилети, дрони DJI Mavic, тепловізори, автомобілі. Бої за Київ, Харків і Чернігів в тому числі виграли завдяки цьому ефективному симбіозу армії, тероборони й цивільних, як це було і в 2014-2015 роках. 

До літа 2022 року ситуація почала змінюватися. Західна допомога — спочатку Javelin і NLAW, а згодом бронетранспортери і HIMARS — дала ЗСУ змогу перейти від оборони до контрнаступів. Звільнення Харківщини й Херсона показали, що Україна може не лише тримати лінію, а й перемагати. Поступово ЗСУ наповнилися і західними танками, і сучасними системами ППО (зокрема, Patriot). Волонтери поступово відходили на другий план (хоча й досі без них важко обійтися), держава налагоджувала і власне виробництво: у 2023 році Україна вже випускала сотні тисяч FPV-дронів — дешевих, але смертельних для ворожої техніки. До кінця 2024 року країна досягла позначки в 1,5 мільйона дронів на рік, ставши світовим лідером у їх бойовому застосуванні. Дрони замінили брак артилерійських снарядів, нищачи російські танки й склади з точністю, яку важко уявити на початку війни (зараз 85% техніки та солдат росіян нищать завдяки дронам). Також значно зріс оборонно-промисловий комплекс, зараз третина зброї - вітчизняного виробництва. Кульмінацією всієї цієї трансформації ЗСУ стало прибуття F-16 у серпні 2024 року, які доповнили наші радянські винищувачі. 

За оцінками британського RUSI, на сьогодні ЗСУ стали армією, яка за бойовим досвідом, адаптивністю та технологіями поступається в Європі хіба що кільком країнам НАТО (хоча за чисельністю та бойовим досвідом – всіх перевершує), а за інтенсивністю використання дронів і гібридних тактик — не має аналогів.

Та ця міць має свою ціну й обмеження. Перший виклик — мобілізація. На початку війни добровольців вистачало: за три місяці до армії долучилися понад 100 тисяч людей. Але до 2023 року ентузіазм вичерпався, а значні втрати змусили уряд посилювати призов. У 2024 році новий закон знизив мобілізаційний вік до 25 років і посилив штрафи за ухиляння, що викликало суперечки в суспільстві через випадки "бусифікації". Адже люди втомилися, економіка страждає від браку робочих рук, натомість фронт потребує свіжих сил. Та й військовослужбовці такі ж люди, які мають свої сім’ї і просто хочуть відпочити. Однак поки демобілізація в умовах війни є лише розмовою без чітких термінів служби. 

Другий виклик — залежність від союзників. Хоча Україна нарощує власне виробництво (наприклад, ті ж ракети "Нептун", САУ "Богдана", артилерійські снаряди та дрони), ключові системи — Patriot, HIMARS, F-16 — приходять із Заходу. Затримки поставок, як у випадку зі снарядами у 2023 році, коли ЄС не виконав обіцянку в 1 мільйон одиниць, або політичні дебати в США щодо фінансування, ставлять ЗСУ в уразливе становище. Та й Трамп натякає на скорочення допомоги, якщо Київ не піде на переговори.

Читайте також: Шлях до перемоги: як український ОПК долає історичні труднощі та залучає міжнародні компанії. Пояснюємо

Третій і найочевидніший виклик — розмір ворога. Росія, попри втрати (понад 750 тисяч убитими й пораненими), має населення вчетверо більше, ніж Україна, і економіку, яку підживлюють долари з величезних покладів нафти й газу. Її армія, хоч і менш адаптивна та вмотивована, спирається на масовість: у 2024 році Путін мобілізував ще 300 тисяч осіб, а виробництво дронів типу "Ланцет", "Герань-2" і ракет досягло промислових масштабів. До того ж з осені додалися ще й солдати та зброя з Північної Кореї з якою Путін почав активно дружити. Тому Україна б’ється не лише з Росією, до того ж змушена утримувати хиткий баланс між захистом, наступом і внутрішнім виживанням країни.

Читайте також: Сувора дисципліна та любов до порнографії: якими є північнокорейські солдати, що воюють проти України. Пояснюємо

Війна також прискорила реформи в Збройних силах України, наблизивши їх до стандартів НАТО. Після 2014 року почався перехід від радянської моделі — у 2016 році стартувала "Дорожня карта" з децентралізацією командування, а з 2022 року, під тиском повномасштабного вторгнення, ЗСУ впровадили натівську систему управління, класифікацію звань і тактику малих груп, що дозволило швидко реагувати на полі бою. Логістику перебудували за західним зразком із цифровим обліком і хабами, а навчання скоротили до 6-8 тижнів із фокусом на виживання й технології, як-от управління дронами. У 2024 році з’явилися рекрутингові центри замість хаотичного призову, у певних ланках застаріле керівництво замінили молодші офіцери з західною освітою. Відбувається перехід на систему "корпус-бригада". Всі ці зміни підвищили боєздатність армії. 

Читайте також: Чітка структура, відповідальність генералів і ніякого ручного управління: чому в Україні хочуть повернути дивізії та армійські корпуси

Зараз війна перебуває в позиційній фазі з елементами локальних наступів і контратак. Лінія фронту простягається на тисячі кілометрів (моніторинг кордону Білорусі – це теж затрата військових ресурсів), але ключові бої зосереджені на кількох напрямках. Найгарячіша точка — Донецька область, зокрема Покровський напрямок. Тут російські війська намагаються оточити Покровськ — важливий логістичний центр ЗСУ. Вони просуваються з півдня й сходу, наблизившись на відстань 6-7 кілометрів до міста, і намагаються перерізати шляхи постачання. Захоплення Покровська відкрило б росіянам шлях до Дніпропетровської області, але ЗСУ чинять запеклий опір, стримуючи ворога за допомогою артилерії й дронів. 

Ще одна складна ділянка — район Курахового, що південніше. Після падіння Вугледара в жовтні 2024 року й просування до Курахівської ТЕС росіяни майже замкнули тут оперативне оточення — так званий "курахівський мішок". Їхня мета — закріпити контроль над південною частиною Донеччини й вийти до Великої Новосілки, яка перебуває в напівоточенні. У разі успіху це послабить українську оборону на стику Донецької та Запорізької областей. Водночас ЗСУ намагаються утримати позиції, спираючись на укріплення й контратаки малими групами.

На півночі Донеччини бої тривають за Часів Яр і Торецьк. Росія прагне захопити ці міста, щоб просунутися до Костянтинівки, а згодом — до Слов’янсько-Краматорської агломерації. Поки що прогрес ворога повільний: Часів Яр залишається під контролем ЗСУ, хоча південні околиці під сильним тиском, а Торецьк частково окупований. Успіх тут залежить від того, чи вдасться росіянам сконцентрувати резерви, адже їхні втрати величезні.

Окремий театр бойових дій — Курська область Росії. В перші дні українцям вдалося утримувати близько 1000 км² території, але зараз ця цифра зменшилася удвічі. Росіяни повернули кілька сіл і тиснуть на Суджу з південного сходу. Їхня ціль — вибити українські сили за державний кордон, зруйнувавши плацдарм. ЗСУ відповідають контратаками. Утримання Курщини виснажує російські резерви, також є додатковим козирем в переговорах, але це і ризик розпорошити сили.

На півдні ситуація на карті не так помітна, однак там відбувається не менше складні бої через постійні артилерійські обстріли та спроби росіян просунутися далі. Також на Харківщині загострилися намагання росіян захопити Куп’янськ. Крім цього прифронтові міста й села на прикордонні з РФ постійно страждають від ворожих обстрілів. 

А що з українським контрнаступом? ЗСУ мають потенціал повернути ініціативу, але не всюди. На Курщині нові атаки можуть відкинути росіян від Суджі, зберігши плацдарм. На сході можливі локальні операції — наприклад, повернення позицій біля Часового Яру чи Времівки, де ворог недавно просунувся. Та для великого наступу, як у 2022 році, бракує резервів і західної зброї. За оцінками аналітиків, новий масштабний контрнаступ можливий не раніше літа 2025 року, коли прибудуть додаткові F-16 і сформуються свіжі бригади. Однак до цього часу все може змінити миротворча ініціатива найбільшого союзника України. 

Мирні переговори: від таке вже було до цього разу має спрацювати

З приходом до влади Дональда Трампа в останні місяці, а особливо тижні, війна в Україні знову опинилася в самому центрі міжнародної політики та уваги через нові заяви про можливість миру. Цього разу тон дискусії задають не лише Київ і Москва, а й Вашингтон, де новообраний президент США активно просуває ідею мирної угоди, яка багатьом його опонентам видається капітуляцією України. Але, щоб зрозуміти, що відбувається, варто згадати попередні спроби домовленостей — Мінські угоди та Стамбульські переговори. 

Мінські угоди, підписані у 2014 та 2015 роках, стали першим великим кроком до врегулювання конфлікту на Донбасі після анексії Криму та початку війни на сході України. Вони передбачали припинення вогню, відведення важкого озброєння, обмін полоненими та політичні реформи, зокрема особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей. Проте ці домовленості так і не принесли миру. Росія використовувала їх як інструмент тиску на Україну, трактуючи пункти на свою користь, тоді як Київ наполягав на повному виконанні безпекових умов перед політичними поступками (тобто гарантії безпеки, які й зараз є каменем спотикання всіх переговорів). У підсумку Мінськ став символом замороженого конфлікту, який не зупинив бойові дії, а лише відтермінував ескалацію, що вибухнула у 2022 році.

Після повномасштабного вторгнення з’явилася нова спроба — Стамбульські переговори у березні-квітні 2022 року. Тоді Росія висувала ультимативні вимоги: нейтралітет України, відмова від НАТО, визнання Криму російським і "незалежності" так званих "ДНР" та "ЛНР". Україна пропонувала компроміс — нейтралітет в обмін на гарантії безпеки від кількох країн, але без територіальних поступок. Проєкт угоди, як пізніше стало відомо, обговорювався до червня, але зірвався: Київ відмовився через виявлені звірства в Бучі та впевненість у тому, що Росія не виконуватиме зобов’язань, а Москва заявила, що Україна "відступила під тиском Заходу". Так Стамбул залишився ще одним прикладом того, як мирні ініціативи розбиваються об взаємну недовіру.

Тепер, у лютому 2025 року, на горизонті з’явився новий фактор — одіозний бізнесмен-політик Дональд Трамп. Після перемоги на виборах у листопаді 2024 року він неодноразово заявляв, що завершить війну "за один день", хоча його радники згодом скоригували ці очікування до "місяців". Трамп уже провів телефонні розмови з Володимиром Путіним і Володимиром Зеленським 12 лютого, назвавши їх "чудовими" і запевнив про "можливість завершити цю криваву війну". 

Читайте також: Мирна угода в обмін на що: які сценарії завершення війни розглядає Дональд Трамп. Пояснюємо

Та найбільшою несподіванкою для громадськості стало відновлення прямих дипломатичних стосунків між США та РФ, а саме публічна зустріч в Саудівській Аравії держсекретаря Рубіо та міністра іноземних справ Лаврова (у Reuters кажуть, що до цього було чимало непублічних зустрічей). Вони відбулися без участі України та Європи, Зеленський взагалі сказав, що не знав про її планування. Тобто за спинами українців та європейців американці почали домовлятися про мир, що одразу напружило стосунки між Вашингтоном та Києвом й іншими європейськими столицями. 

За інформацією ЗМІ, команда Трампа розробляє триступеневий план: припинення вогню, вибори і тоді остаточна мирна угода. Це означає, що лінія розмежування наразі проходитиме по теперішній лінії фронту. Трамп також підтримує ідею демілітаризованої зони з миротворцями, але наполягає, щоб їх надавали Європа, Китай чи Бразилія, а не США. Його мотивація очевидна: він хоче виконати передвиборчу обіцянку й увійти в історію як миротворець (і отримати Нобелівську премію), водночас зменшивши американські витрати на підтримку України. Ба більше, він вимагає, щоб Київ повернув гроші, які вже були надані та хоче в рази більше натомість. Зокрема, в цьому й проблема угоди про корисні копалини на $500 млрд на якій наполягає Трамп, бо Україна має резонні перестороги. І мова не лише про гроші (хоча офіційно ми отримали від США лише сотню мільярдів, та й не у формі боргу, а гранту). 

Читайте також: Трамп, Зеленський і рідкісноземельні ресурси: що насправді Київ пропонує Вашингтону. Пояснюємо

Зеленський демонструє обережну готовність до діалогу, але з чіткими умовами. Він неодноразово заявляв, що ця війна — "не те, що можна завершити папірцем", бо нам потрібні гарантії безпеки, щоб "не повторити Мінськ". Зеленський готовий до переговорів, якщо США й Європа забезпечать захист, посилять нашу армію, але відкидає замороження конфлікту без механізмів стримування Росії, називаючи це "афганським сценарієм". З іншого боку, під дією Трампа, президент змінив позицію про те, що і Крим, і весь Донбас треба повертати силовим способом, говорячи тепер про силу дипломатії. Чому так?

По-перше, війна виснажила Україну: десятки тисяч померлих, сотні тисяч поранених, мільйони біженців, зруйнована інфраструктура й економіка. По-друге, невизначеність щодо підтримки США. Якщо Трамп не отримає бажаної угоди, він звинуватить у всьому Україну (вже почав, критикуючи, що Київ нібито частково винний у всьому цьому і, зокрема, Зеленський, який "диктатор", бо не проводить вибори, а хоче війни). А це може призвести до скорочення чи заморозки американських поставок зброї, відключення Starlink, припинення надання розвідувальних даних та багато іншого. Це важелі впливу Трампа. З іншого боку, Київ може зробити хід конем – повністю покластися лише на підтримку Європи та свої власні спроможності. Однак, за різними оцінками, тоді Україна матиме близько пів року часу. Тому Зеленський шукає у переговорах шанс закріпити бодай частину здобутків — наприклад, через вступ до НАТО (хоча й визнає, що це не відбудеться найближчим часом, але, можливо, автоматично в разі ще одного нападу РФ) чи інші реальні військові гарантії захисту, — замість ризику втратити все. Тобто головна дилема Києва – як максимізувати досягнення, щоб це не виглядало й не було капітуляцією перед бажаннями Кремля. Також влада не хоче несправедливих боргових зобов’язань перед США, які будуть українці поколіннями виплачувати. Тому шукає компромісний варіант. 

Читайте також: Якщо США перестануть допомагати, чи вистачить Україні зусиль Європи. Пояснюємо

Тим часом Європа ж перебуває у стані тривоги й розгубленості. Лідери ЄС публічно заявляють, що лише Київ вирішуватиме, коли й як домовлятися, але за лаштунками побоюються, що Трамп укладе угоду з Путіним, залишивши Європу сам на сам із фінансуванням відбудови України (Bloomberg оцінює її у понад 3 трильйони доларів) та її захистом. Хоча Трамп наполягає, що угода про корисні копалини – це і є гарантія відбудови України та її захисту, бо американці будуть зацікавлені в цьому. Франція й Німеччина, які раніше виступали посередниками в Мінську, тепер утратили ініціативу, а пропозиція Трампа про європейських миротворців сприймається ними як спроба перекласти відповідальність. Високопосадовці ЄС висловлюють побоювання, що "США не бачать ролі Європи в геополітичних питаннях", а це може підірвати єдність Заходу. Інше хвилювання – можливість Трампа виведення американських військ з європейського континенту, що одразу в рази послабить оборону Заходу. Тому Європа почала діяти на випередження, зокрема, Паризький саміт, щоб знайти порозумінням з Трампом, розробила план з миротворцями на випадок перемир’я (кажуть, їх буде 30 тис., хоча Зеленський вважає, що треба як мінімум 200 тис., та цього Європа без США не може надати).  

Важливим у цьому рівнянні є не лише бажання України, Америки й Європи, але й найважливіше питання, чи хоче агресор зупинитися, чи готовий Кремль до миру? Публічно Москва постійно вітає переговори, заявляючи, що готова до діалогу, хоча проти миротворців НАТО. Проте реальні наміри викликають сумніви. Путін неодноразово повторював, що його ціль — повне підкорення України, тому часткова анексія чотирьох областей у 2022 році лише посилила апетити. Експерти відзначають, що в Кремлі бачать поспіх Трампа як шанс виторгувати для себе максимум — наприклад, визнання окупації чи зняття санкцій, — не поступаючись стратегічно нічим. Російські втрати (понад 750 тисяч убитими й пораненими) не змусили Путіна відступити, а його тактика затягування часу, як у Мінську, свідчить, що мир для нього — це, можливо, пауза перед новим наступом. До того ж економіка Росії, попри видиму стабільність, стала дуже хиткою: ціни ростуть, високі ставки по кредитам та нестача робочих рук. Як ілюстративно кажуть у CNN, вона тримається на "на кокаїні і стероїдах", а це не може тривати довго. Тому Трамп має можливості для маневрів – посилити санкції у разі відмови переговорів, або послабити їх у разі домовленості, чого і добиваються зараз у Кремлі. 

Отже, нинішні заяви про мир — це складна гра. Трамп тисне на всіх, щоб досягти швидкого результату, Зеленський маневрує між виживанням країни і принципами, Європа боїться залишитися на узбіччі, а Кремль прикидається готовим до діалогу, вичікуючи вигідний момент. Мінськ і Стамбул показали, що без реальних гарантій угода може стати лише черговою ілюзією. Чи вдасться цього разу знайти справжній мир, залежить від того, чи зможуть сторони переступити через особисту недовіру, амбіції та усунути справжню причину війни – російський імперіалізм помножений на Путінське бажання відновити вплив Росії як за часів холодної війни. Поки що відповідь, як і раніше, висить у повітрі. Всю цю невизначеність, коли не до кінця зрозуміло ні позицію нашого найбільшого союзника, ні справжні мотиви найбільшого ворога, ні реальну можливість вибору, який є в України, можна схарактеризувати відомими слова"Quo Vadis", куди ж ми рухаємося і чи правильно? Та відповідь на це питання зможуть дати лише наші наступники.